Присоединяйтесь к нам

Спорт

Віталій Кварцяний: "Одного разу поїхали на гру, і у нас бутси вкрали"

AllDay News

Опубликовано

Фото к новости

Віталій Кварцяний, уривки з книги «Футбол — це не тільки перемоги»

ПРО ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ У ФУТБОЛІ

… Як у всіх молодих людей, дитинство починалося з футболу, з вуличного футболу. Минуло всього вісім років після Великої Вітчизняної війни, коли я народився, — 19 липня 1953 року в Луцьку. Багатьох розваг, як зараз, не було, тому вулиця у всіх займала максимально багато часу. Існувала вулична дружба, яка підштовхувала нас до організації різних заходів, головним з яких був футбол. Усе зводилося до того, як побігати з м’ячем на будь-якому пустирі, на будь-якій вулиці, на будь галявині, на будь-якому майданчику — де тільки м’ячу можна знайти застосування. Грали у футбол самозабутньо, у вихідні дні — з ранку до вечора. Коли ходили в садок, після садка, коли пішли до школи — залишалися завжди після уроків, незважаючи на те, що батьки запитували завжди, де затримався, що робив і чому вчасно не прийшов додому. Ніхто ніколи не говорив батькам правди, бо швидко хотіли після уроків поставити дві цеглини з одного боку, дві — з іншого, і шість на шість або клас на клас — одинадцять на одинадцять — біля школи або на нейтральній смузі, на дорозі між школою і будинком самозабутньо грали у футбол, поки не ставало темно, і пізно згадували, що треба йти додому. По дорозі до дому всі дружно думали, як виправдатися перед батьками, для того щоб виглядати більш-менш непричетним від тих дисциплінарних санкцій, які доводилося отримувати від них. Але все це терпілося, життя йшло далі, і так тривало день за днем. Майстерність шліфувалося без тренерів на цих безцінних земельних майданчиках в тому районі, де я проживав, на вулиці Коперника, 51, в центральній частині міста Луцька. Вулиця була кам’яна, з боків трішки землі, дерева. По всій вулиці грали у футбол і буквально билися за кожен клаптик землі. Автомобілі їздили не так часто, в основному коні, візки. Дивимося, наближаэться візок, цеглу зняли — проїхала, поставили їх і граэмо далі. Ніщо не заважало: ні дощ, ні бруд, ні сніг. Крім того, в нашому районі, недалеко від вулиці Коперника, через квартал, знаходився парк, який ми називали просто: «Йдемо грати у футбол на луг». Це недалеко від річки Стир, де побудували нову автостанцію, а внизу поставили парашутну вишку. Це були центр дислокації і наше місцепроводження літніх канікул.

Через деякий час там побудували футбольні поля: одне маленьке, інше — трохи більше, на ньому проводився турнір «Шкіряний м’яч». У ньому брали участь більше п’ятдесяти команд міста. Футбол був самим головним захопленням і займав весь час. Були школа, ФУТБОЛ, а потім — все інше.

ПРО «ПРИЛАД» І ПЕРШИЙ ТИТУЛ

… Офіційно моя тренерська робота почалася 11 квітня 1977 р. на Луцькому приладобудівному заводі. Інженер обчислювального центру заводу Михайлюк Петро Кузьмич, який на громадських засадах тренував «Прилад», запропонував мені посаду тренера з футболу. Він допомагав мені чим міг, за що йому дуже вдячний. Я швидко знайшов спільну мову з керівництвом заводу, у якого не було ні поля, ні стадіону — нічого. У всіх змаганнях ми грали на полях, які перебували в іншому місці. Скрізь доводилося домовлятися за поле, в тому числі за головне, з директором стадіону «Авангард» Ципушкіним Михайлом Івановичем. Ми перераховували 90 карбованців за гру і проводили матч. Я вранці вставав, розклеював по місту афіші. Художники на заводі, з дозволу парторга, малювали, а я клеїв сам. І люди знали, коли граэ «Прилад», близько тисячі глядачів завжди збиралося на центральному стадіоні. Коли були накладки, то грали на «Космосі» на Ленінградській, грали на «Темпі» на Львівській, на самому бойовому і активному полі — в Теремно, де грали пластмасовий завод, завод Штучних шкір і картонно-руберойдовий завод.

Розклеївши афіші, я брав відро вапна, розводив водою і сам робив розмітку поля в день гри. Коли закінчував розмітку, вапно на мені висихало, і я був весь білий. Йшов в частину, мився і біг додому, на Франка, комплектувати форму для юнаків та дорослих. Я тренував обидві команди, але з юнаками мені допомагав Альберт Мікоян. Футболісти дорослої команди всі працювали на заводі, і я почав збирати хороших хлопців. Відразу ж ми виграли кубок міста, в якому брало участь двадцять команд. У першості області перемагали три роки поспіль: у 1977, 1978, 1979. У цей період я тренував збірну міста, і ми виграли три роки поспіль приз газети «Радянська Волинь». Цей турнір вважався престижним, в ньому брали участь збірні команди Луцька, Рожища, Нововолинська та Ковеля. То в Луцьку, то в Нововолинську, то у Ковелі, то у Рожищі турнір збирав багато глядачів. Був великий ажіотаж, кожен хотів виграти і отримати безкоштовну передплату газети на рік, а за перше місце — порцелянові набори посуду кожному. Ніхто не знав ціни. Цікаво було виграти і отримати цей приз, а також кубок. Щороку восени всі хотіли перемогти.

… Ажіотаж навколо команди «Прилад» піднявся дуже великий. Дуже багато писали журналісти, люди йшли на роботу і обговорювали: «Прилад» у фінал потрапив, а раптом виграють Кубок України серед ДСТ «Авангард». Для двох з половиною тисяч робітників, які працювали на заводі, це було справжнэ свято, і такий адреналін — щодня впродовж двох тижнів до фіналу.

До від’їзду з Киэва я заскочив на базу ДСТ «Авангард», купив за готівку двадцять бавовняних спортивних костюмів для літніх зборів, тренувань і був дуже задоволений поїздкою.

І ось ми їдемо до Одеси. Я, звичайно, зміцнив команду. Взяв Володю Антонюка, Івана Польного, Вітю Попка, посилилися ким могли, законно, за документами. Судить дві гри Леонід Васильович Коліно — і в Одесі, і в Луцьку. Люди тримали слово. Логіка була — не заважати грати. А якщо треба було допомогти, він тут же робив так акуратно, що ніхто не мав претензій. Не те що сьогоднішні судді. Беруться — не допомагають, а ще шкодять. Від цього конфлікти, від цього все не задоволені. Треба бути об’эктивними.

Якщо суддя береться щось довести до кінця, він повинен робити це, не шкодячи футболу, не шкодячи командам, робити це грамотно, об’эктивно, з великим рівнем майстерності. Людяність була як би. Якщо я практично випередив усіх, то я заслуговую більшої як би підтримки, я так розумію. Футбольним існувала насамперед, повага до футболістів.

Ми граэмо в Одесі. Був момент, коли м’яч гравцеві потрапляэ в руку, майже біля порожніх воріт одесит. Суддя міг призначити пенальті у їхній бік, але цього не робить. Гравці почали обурюватися, я на полі заспокоюю команду: не треба, не треба, суддя знаэ, що робить. А Коліно мені каже: «Скажи команді, нехай закриють роти, і слова мені ніхто не говорить, і ти виграэш кубок. Я тебе одне прошу». Потім в кінці гри збивають одесита в нашому штрафному майданчику — чистий пенальті, і він теж не даэ. Одесити кинулися, а суддя: «Стоп, а я вам не дав». Як би гармонійно підводив підсумки. Закінчилась гра, ми один одному подали руки, 0:0. Все вирішувалося в Луцьку.

Інтрига зберігалася, це потрібно було для ажіотажу, для вболівальника. На грі було дуже багато людей. Привезли, не знаю чому, білі дипломати. Котлярський не приїхав, замість нього на нагородження приїхав Макаров. Привіз кубок і подарунки, а золоті медалі не належали за бюджетом. Тоді я на заводі сам організував: в інструментальному цеху № 16 з латуні вирізали медалі. У великих металевих ящиках біля цеху знаходилися відходи, що послужили сировиною для медалей «Володар Кубка України на приз «Спортивної газети» ДСТ «Авангард».

Гра. На перших хвилинах м’яч забив Кабанов, в гармидері проштовхнув у ворота. Потім вони забили нам у відповідь. Матч був дуже напруженим — 1:1. Згодом я пробиваю штрафний, м’яч потрапляэ в спину захиснику, рикошет — 2:1. Почалася суперечка з одеситами, але суддя зарахував взяття воріт, і ми виграли Кубок України…

ТАЛАНТ РОЗКРИВАВСЯ ЗА РАХУНОК ХАРАКТЕРУ

На початку навчального року пройшов фінал, в якому взяли участь шість команд: «Карпати» (Львів), «Динамо» ( Київ), «Шахтар » ( Донецьк), Крим, Ворошиловоград і наш інтернат. У фіналі ми грали з «Динамо» (Київ), зіграли 0:0. Тоді не було додаткового часу, кидали жереб. Капітаном команди у нас був Зеник Храпко зі Львова, але жереб пішов тягнути Володя Роговський. Він усіх відштовхнув: «Я буду тягнути, я фартовий». Арбітр кидаэ орел/решка: «Динамо» — чемпіон України, а у нас друге місце, за що були нагороджені срібними медалями. Але Роговський потім був у житті по-футбольному нахабним, упертим. Він завжди підходив до тренерів, будучи 1954 народження, хотів грати за 1953. Нас і так було багато, а він ліз і хотів грати у нас: «Кого ви там ставите: Храпко, Абремський, Хвесика, Гатаулліна, Кудю, ставте мене, я зараз вийду — заб’ю».

Якось ми грали матч в чемпіонаті Киэва і програвали 0:2. Його випускають, і Володя забиваэ два голи, один головою в падінні, а другий — ножицями. Основний час зіграли внічию, а в додатковий виграэмо. Ось так міг Роговський зіграти нестандартно. Він ходив постійно до тренерів і твердив, щоб його ставили, що він готовий, щоб вже робили заміну і так далі. Зараз такого ніде не побачиш — великого бажання грати. Парадокс, але таке було. Після цього він провів вісім років у « Шахтарі» і в олімпійській збірній СРСР грав.

Пам’ятаю, як проти збірної Німеччини вони зі Старухіним разом грали, Володя два м’ячі забив. Людина була серйозна, і як футболіст — теж. В Луцьк він приїжджав, граючи за «Зірку» (Тирасполь ) під час служби в армії і говорив, що його запрошують донецький «Шахтар» і московське «Торпедо». А ми вдома у Хвесика зібралися, випили, я вже після армії був.

Дивимося, а через півроку Роговський у донецькому « Шахтарі». Я ще казав тоді: «Ріг, що ти брешеш». А ось так все вийшло, він пішов і заграв на дуже високому рівні. І так собі дорогу прокладав, він нікому не поступався, ліз, топтав, був дуже талановитим футболістом. Він вірив у себе. От ви мене ставте — я вийду заб’ю. Хто зараз так зробить? А ось він такий був, і дуже нестандартний футболіст, і дуже наполегливий.

А сьогодні футболісти шукають можливість, щоб не грати, сидіти на лавці, отримувати зарплату, отримавши контракт, не думаючи про свій розвиток, не думаючи про те, що на нього розраховують, що він повинен приносити користь. А тоді талант розкривався за рахунок характеру.

Для того, щоб мати гроші, щоб батьків менше турбувати, тому що це Київ, а Київ вимагав витрат, ми розвантажували різний вантаж, який приходив на станцію Київ — Товарний. А витрати які: то кеди купити, то бутси. На «Динамо» був такий Боря — майстер, який індивідуально шив футболістам бутси. Якщо йти на стадіон, то праворуч в колонах була така невелика шевська будка. Він знімав розміри у футболістів і шив бутси там. Ми з Хвесиком Сергіэм зайшли, замовили собі бутси, він і нам пошив.

Але одного разу ми поїхали в поїздку на гру, і у нас обох бутси вкрали. Треба було вийти на заміну, я кинувся одягати бутси, а їх немаэ. Бували випадки крадіжки, звичайно, і в інтернаті, але коли ловили, то били сильно. Потім виганяли з інтернату, і це було дуже неприэмним процесом, тому що жили в кімнатах по 10 чоловік, було дружно, було добре, було весело, було цікаво, але були й такі моменти.

Я засмутився і півроку ходив сам не свій, тому що зібрав гроші на бутси, які Боря нам пошив. У нього завжди була чекушка, він починав день з 50 грамів, але руки мав золоті і шив футболістам бутси на кожен мозоль, футболістам основного складу і дублюючого.

А які тоді футболісти грали в дублі «Динамо»! Неможливо було на ігри взяти квитки. Стадіон «Динамо» був заповнений вщерть. Навколо стадіону продавалися маленькі пляшечки з кефіром, бублики, пакети з молоком, ситро, бутерброди різні. Все це вабило, і на це потрібні були гроші. А хотілося сидіти, дивитися, щось жувати, тому що всі навколо щось жували. Все це було злито в одне життя, ніхто не смітив, не було таких великих неакуратностей з боку вболівальників, було все по-людськи.

На дублі ніде було сісти. Сиділи, щільно притулившись один до одного. За дубль грали Горозій, Шпаков, Веремээв, Назаров, Кащей, Христян, Семенов, Онищенко, Кириченко, Боговик. І коли називали кожне прізвище, то стадіон аплодував, тому що вони в такий футбол грали, що просто… Коли дубль виходив, то стадіон плескав хвилин десять. Можна це уявити зараз? Дубль «Динамо» граэ, і повний стадіон, повний!

ПРО ТЕ, ЯК ОХОРОНЯЛИ ЛУЖНОГО

… Почалися розмови, як Лужного забрати з «Волині». Мені дзвонили із Запоріжжя, з «Таврії», з «Металіста», з ЦСКА. Але я всім говорив, що Лужний залишаэться в Луцьку.

Але в середині сезону у нас забрало Лужного київське «Динамо» — транзитом через «Карпати», так як він був військовослужбовцем. Олег говорив мені, що нікуди не поїде і буде грати тільки в Луцьку. Після ігор ми тікали зі стадіону через паркан до мене додому, на проспект Перемоги, там я його ховав. Мене викликали в спорткомітет, лаяли, я з ними лаявся, мало не бився, не давав Лужного. Раз забирали — я сховав, вдруге — теж, а на третій раз приїхали на стадіон, нахабно посадили в машину, і відвезли до Львова.

Лужний дуже сильно додав, я не хотів його нікуди віддавати, але нічого не міг зробити. Олег служив в армії, був приписаний тут в частині на вулиці Червоного Хреста і навчався в Луцькому педінституті на факультеті фізвиховання. Буквально через два місяці Лужний вийшов у складі збірної СРСР проти збірної Німеччини в Москві, де наша збірна виграла з рахунком 3:0. Його Лобановський відразу поставив у склад, і не тільки в київське «Динамо», але і в збірну Союзу.

ПРО ВАЖКІ 1990-ТІ…

… Тоді ще ходили такі гроші, як купони. Ось-ось мали перейти на гривні, ніхто не знав, що це таке. А у мене як у президента клубу народжувалися ідеї, як наситити касу грошима. Я о пів на восьму був уже в кабінеті губернатора Клімчука Бориса Петровича. Він виділяв з позабюджетних коштів невеликі гроші на поїздки і відрядження. А в сім ранку я був у мера міста Кривицького Антона Федоровича і теж просив грошей з позабюджетних коштів. З цих грошей щось вдавалося викручувати, ну а інші кошти доводилося придумувати, як заробити.

Коли після «Шахтаря» нам перерахували і ми виплатили, за законом, преміальні футболістам, то половина суми пішла на податки. Настільки неправильно було все, що платити відкрито не можна було. Треба було думати, щоб не платити стільки. Виплатив футболістам і ще повинен залишився. Ми потім півроку розсмоктували, як повернути ці гроші, як закрити борг з законно виплачених преміальних.

І я почав думати. Ходив, просив, мені давали наряди на те, щоб клуб міг купити мокросолоні шкури, сухе молоко, казеїн, цукор. Ми все це реалізовуэмо — і команда маэ гроші для існування. Домовився на спиртзаводі, що вони візьмуть у нас пшеницю і дадуть нам спирт. Але вийшло, що спирту не дали, а розрахувалися горілкою. Але тут виникли проблеми — у клубу немаэ ліцензії. Я ходив до керівництва області і міста, просив дозвіл для законного продажу горілки на ринку працівниками нашого кафе, в якому харчувалися футболісти. Ось таку копітку роботу доводилося робити для існування команди.

Також з моїм поверненням у команду довелося зайнятися функціонуванням клубного кафе. Доходило до того, що футболістам на базарі купували сухі котлети, смажили їх, але ніхто не знав, з чого вони приготовані. Футболісти недоїдали. Довелося налагодити контакт з макаронної фабрикою «Боніта», яка у вигляді спонсорської допомоги забезпечила команду своэю продукціэю. Домовлявся з колгоспами, які безкоштовно надавали картопля, морква, буряк та інші овочі. Деяким колгоспам давали форму, м’ячі, а вони виділяли свинину, телятину. Домовився і про покупку м’яса за низькими цінами. Так ми почали якісно годувати команду.

Дуже гостро в клубі стояло питання з екіпіровкою. Тоді я з начальником команди Геннадіэм Шухманим завантажили дві машини різного барахла та поїхали до Польщі.

Там на базарі продали його, поїхали в Лодзь і на виручені гроші у величезному торговому комплексі купили футболістам і працівникам клубу спортивні куртки, костюми теплі, костюми прості, костюми вихідні, кросівки, шапочки. З самого простого, але все нове і необхідне, оскільки команда вищої ліги, а ходили хто в чому. Все це двома машинами ледве привезли, але команду одягли і взули. Завдяки таким методам команда мала божий вигляд.

З транспортом в клубі теж була проблема. Простоював «Ікарус», який два роки не їздив. Ми знайшли двигун в Рівному, за 5 тисяч доларів купили його і поставили. В іншому автобус був нормальний, але, звичайно, зробили йому двійку, підвіску, сидіння переробили, і почали спокійно їздити на ігри, на збори своїм автобусом. Який літак, який поїзд, ми були щасливі, що у нас свій автобус!

Ще у губернатора я випросив восьмирічний «Опель» червоного кольору. Водій навіть колеса зняв, настільки був дріб’язковий, але ми колеса знайшли. Так у клубі з’явився службовий автомобіль. Потім знайшли старого «Рафіка», відремонтували його, перефарбували і пустили маршруткою по місту. Кожен день він заробляв, і в касі завжди були готівкові гроші, які йшли робітником на бензин, на солярку і на інші необхідні господарські справи. У такому вигляді тоді існував клуб вищої ліги в Луцьку.

… ПРО УЛЮБЛЕНОГО СОБАКУ

«Роккі завжди змушуэ з ним гуляти. Організовуэ мене і сьогодні. У нього щирі, віддані очі… Роккі як би хоче говорити, розуміэ і не може висловитися. Недарма ж кажуть, що було б дуже погано людям, якби собаки почали говорити. Він дуже багато знаэ і мучиться від того, що сказати не може. У мене з собакою дуже довірчі відносини.

Дуже часто після обіду доводилося гуляти з Роккі. Коли збігалися тренування в розпалі сезону, я його майже завжди брав із собою, приводив до роздягальні. Він знав по запаху всіх футболістів. Деякі спочатку боялися, деякі відчували дискомфорт, але з часом всі звикли, і пес знав та любив футболістів.

Щойно я вдома одягаю спортивний костюм, кросівки — Роккі відразу стрибаэ, бігаэ, лягаэ в проході, щоб я мимо не пройшов.

Роккі було приэмно бігати по травичці, возитися з м’ячем. Спочатку прокушував м’ячі, але я змушував його чіпати м’яч тільки лапами, і він навчився. Я сказав йому, що не буду брати на тренування. Він це розумів і навчився перебирати м’яч лапами. Коли футболісти недопрацьовували, то я зупиняв тренування. Брав Роккі, кидав йому м’яч і звертався до футболістів: «Дивіться, собака добігаэ до самого м’яча, лапами зупиняэ його і фіксуэ. А ви бігаэте біля ніг, бігаэте біля гравця і не можете зрозуміти, що м’яч відбираэться в контакті до ніг, до м’яча, дуже жорстко, і це э манера відбору».

Продолжить чтение
Нажмите, чтобы прокомментировать

Прокомментировать

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *